«Єдине, що від нас залежить –
Принаймні вік прожити як належить…»
Саме ці слова великої поетеси Ліни Костенко «вигулькнули» із глибин моєї пам”яті, коли сьогодні зранку, на 22-й день Вітчизняної війни, після чергової неспокійної ночі, я вирішив написати невеличкий есей про талановиту українську художницю болгарського походження Ларису Пуханову.
Для близьких друзів та колег – живописців вона – Пух. І справді, Лариса зовні дуже схожа на казкову ведмедицю : сильна, розумна, добра… Але краще її не злити… А ще, як ведмедиця, моя добра подруга наділена Богом колосальним запасом витримки. Вона – на противагу дуже великій когорті наших спільних колег по безмежному цеху сучасного образотворчого Мистецтва – нікуди не «здриснула» із Києва. І нікуди тікати не збирається… Хоча й могла б це зробити із легкістю надзвичайною : у Лариси на руках хвора мама дуже поважного віку. Тому на будь – якій ділянці кордону вона могла б (на абсолютно правдивих засадах!!!) із гордо піднятою головою разом із іншими українськими біженцями спокійнісінько вирушити до Болгарії, Польщі, Румунії, Німеччини, Австрії, Італії, Франції і т. д. і т. п., скориставшись так званим «зеленим коридором». Але Пух свідомо сказала собі : «Цьому не бути!»
Вона доглядає рідну матусю тут, щодня чимчикуючи із продуктами і ліками у наплічнику за спиною із правого берега столиці на лівий. Бо метро на цій ділянці не працює. А потім, похазяйнувавши у маминій хаті, вона повертається із лівого берега Києва на правий. І так – вже три тижні поспіль, незважаючи на вовче виття сирен громадянської оборони над головою та гучну кононаду від російських снарядів і ракет, які вибухають то тут, то там… А у перервах між цими доволі виснажливими і подекуди досить небезпечними для життя подорожами вулицями і площами фронтового Києва Лариса Пуханова наполегливо і плідно працює – як художник.
Аби не втрачати кваліфікації. «Війна війною, а писати картини ніхто у столиці митцям команди не давав», – посміхаючись, філософськи розмірковує моя дорога пані Пух. Кілька днів тому, до початку подовженої «комендантської години», мисткиня вирішила організувати для себе бліц-пленер на території парку Примакова. Тут, за кілька кроків від берега Дніпра, на честь святкування 1500-річчя Києва свого часу було встановлено пам’ятний знак засновникам Києва, виконаний у вигляді давньоруської тури. У човні застигли постаті легендарних засновників міста – братів Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либідь.
Цей пам’ятний знак став своєрідною символом нашого міста-героя, який намагаються будь-що захопити розлючені орки. Художниця вважає – це захисники нашої столиці, вони добре допомагають київським янголам – охоронцям… Як на мене, Лариса добре попрацювала у парку Примакова. Результат її бліц – пленеру – на фото. Вірю і знаю : шанувальники сучасного образотворчого Мистецтва обов”язково побачать нові картини Лариси Пуханової, написані протягом окупації нашого міста ворогом, на її найближчій персональній виставці.
І ще одна невеличка ремарка : витримці і мужності Пуха могли б позаздрити десятки, якщо не сотні чоловіків – живописців, які вже третій тиждень поспіль по телефону та месенджеру передають «полум”яні творчі вітання» своїм колегам в Україні, смакуючи запашну каву і свіжі круасани у затишних кав”ярнях та ресторанах близького та далекого (від фронтового Києва) зарубіжжя. Як мовиться, се ля ві… Це – спочатку… Ну, а потім – як мовиться – се ля вас… Історія Інтернету пам”ятає все…
Тому із прикрістю доводиться констатувати : на жаль, чимало наших спільних із Ларисою колег перевірку війною не пройшли…А свій есей про мою бойову подругу, багатолітньою дружбою із я пишаюся, дозволю собі завершити знову словами із чудового вірша тієї ж Ліни Костенко «А треба жити. Якось треба жити». Ось ці геніальні радки :
«Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт».
Золоті слова. Підписуюсь під кожним. Особливої актуальності вони набирають саме зараз, коли воістину «…зерно відділяється від плевел». Адже в Україні – війна… А вона бачить душі людей наче рентген… Слава Мистецтву! Слава Україні!
