Бюджетна декларація 2027–2029: кінець епохи «ручного» управління чи чергова ілюзія планування?
Українська система бюджетування нагадує людину, яка намагається бігти марафон, щохвилини змінюючи взуття. Поки центральна влада формує рамки, громади намагаються не впасти, виконуючи функції, на які у них фізично немає ресурсу.
Інформаційним приводом для цього аналізу стала нещодавня жива дискусія на майданчику УКМЦ, організована Всеукраїнською асоціацією ОТГ у партнерстві з ЮНІСЕФ та порталом «Децентралізація». Понад 500 представників громад зійшлися на одному: поточний формат Бюджетної декларації – це гра в «хованки» з відповідальністю, де громади завжди залишаються крайніми.
Асиметрія зобов’язань: голос із місць
Головний «біль» місцевого самоврядування – асиметрія зобов’язань. Держава делегує соціальні та інфраструктурні функції, проте ресурс або розпорошений, або вилучається в ручному режимі.
Пряма мова: головні тези дискусії
Дискусія виявила глибокий розрив між очікуваннями місцевого самоврядування та реаліями державного планування.
«Сьогодні – це не тенденція, сьогодні – це необхідність. Ми маємо нарешті піти перший рік у бюджет без цієї політичної «гойдалки» – 60% чи 64% ПДФО», – Олександр Корінний, голова Всеукраїнської асоціації ОТГ.
«Виконати всі зобов’язання по соціальній політиці… не видається можливим. У нас понад 768 тисяч судових рішень, які роками не виконуються, а борг перевищує 100 мільярдів гривень», – Галина Третьякова, голова Комітету ВРУ з питань соцполітики.
«Ми, як громади, вже стали тією точкою опори для людей. Але без системних змін у бюджетній декларації ми просто ризикуємо: у нас є відповідальність, але немає спроможності», – Світлана Спажева, начальниця Покровської селищної ВА.
«Як ти будеш ефективно взагалі хазяйнувати цілий рік, якщо наприкінці року вилучають вільні залишки?», – Ігор Гнатуша, начальник Комиш-Зорянської селищної ВА.
«Ми маємо поставити дитину, і взагалі людину в центр планування будь-якого процесу. Інакше є ризик, що обмежені ресурси будуть розподілені неправильно», – Пол фон Кіттліц, керівник відділу соцполітики ЮНІСЕФ в Україні
Експертна оптика: де ховаються гроші?
Проблема не лише у відсутності грошей, а в їхній невидимості. Народна депутатка Галина Третьякова влучно підсвітила: формальні видатки Мінсоцполітики – це лише верхівка «соціального айсберга». Величезні кошти систем страхування існують паралельно, не інтегруючись у декларацію. Це створює ілюзію порожнього бюджету, тоді як реальний ресурс розпорошений.
Міжнародний досвід: як роблять у «вищій лізі»
Розвинені країни, такі як Швеція, Канада або Швейцарія, будують систему на принципах, які в Україні поки ігноруються:
- Фіскальна автономія: Громади мають право самостійно встановлювати частину податкових ставок. Це стимулює боротьбу за бізнес та мешканців, а не за дотації.
- Заборона на фіскальний свавілля: Центральний уряд не може в односторонньому порядку вилучати «вільні залишки» посеред року. Це табу, що забезпечує довгострокове планування.
- Орієнтація на стандарти: Якщо держава вводить новий соціальний стандарт, вона зобов’язана надати під нього фінансову формулу, а не просто спустити вказівку «виконати за свій рахунок».
Висновок: від «виживання» до резонансу
Для переходу від «механічної» моделі бюджетування (де громади – це просто виконавці волі центру) до «резонансної» (де громада є свідомим суб’єктом), потрібна системна реформа:
- ПДФО за місцем проживання: Фінансування повинно слідувати за людиною, а не за її робочим місцем.
- Динамічні дані: Перехід від статичних реєстрів до актуальних даних із Реєстру територіальних громад.
- Цифрова прозорість: Бюджет має перестати бути «паперовим документом» і стати інтерактивною системою, що бачить реальний стан домогосподарств, а не лише середні показники по регіону.
Бюджетна декларація 2027–2029 – це шанс на розрив порочного кола виживання. Питання лише в тому, чи вистачить у центру політичної волі поступитися «ручним» контролем на користь системної спроможності громад.
Вероніка Бутенко для «Укрпрес-інфо»
