Імпорт бідності чи розумна міграційна політика: кого і навіщо Україна хоче завозити на тлі кадрового голоду

Нещодавно, голова ОПУ Кирило Буданов, заявив, що МЗС і СБУ отримали доручення терміново опрацювати зміни до переліку країн для ризикової міграції, а пом’якшення підходів можливе найближчим часом.

Це означає, що Україна знову підходить до старої спокуси, яка для слабких держав часто закінчується новими проблемами. Коли бракує робочих рук, найпростіше сказати: давайте швидше завеземо людей з бідних країн, спростимо правила, знімемо бар’єри, а ринок усе владнає. Саме в цей бік, схоже, й починає рухатися дискусія після заяв про перегляд списку країн “міграційного ризику”.

«Укрпрес-інфо» розбирались у даному питанні.

Виклик для Зеленського

Реагуючи на ініціативи офісу президента, ЗМІ (зокрема Delo.ua) наводять позицію бізнесу, мовляв дефіцит кадрів став одним із ключових викликів для економіки, а легалізація іноземця в Україні дорожча й довша, ніж у Польщі.

Тим часом, за даними, які наводить Delo.ua з посиланням на Європейську Бізнес Асоціацію, у 2025 році 74% підприємств відчули дефіцит кадрів, а ринок праці втратив близько 1,3 млн платників податків порівняно з довоєнним періодом. У будівництві нестача працівників, за цими ж оцінками, сягає 30–50%.

Чисто формально можна зрозуміти Кирила Буданова, безумовно талановитого і розумного менеджера, який на своїй теперішній посаді змушений реагувати на численні виклики та шукати ефективні швидкі рішення в умовах дефіциту часу та під тиском обставин. Але на цю проблему треба дивитись ширше, і головне не зробити фатальних помилок. Будемо сподіватись, що Офіс Президента, зокрема, і сам Володимир Зеленський та його оточення, усвідомлюють всі небезпеки та бачать картину загалом.

Але саме тут і починається головне питання. Україні потрібна робоча сила. Та чи означає це, що їй потрібно бездумно відкривати двері для масового завезення слабко інтегрованої, соціально вразливої й культурно далекої міграції лише тому, що це швидко і зручно для окремих роботодавців?

Кадровий голод реальний. Але “дешева маса” не є реформою

Проблема нестачі працівників не вигадана. Вона є наслідком війни, мобілізації, демографічного провалу, евакуації мільйонів людей і руйнування нормального ринку праці. Але вирішувати структурну проблему суто через імпорт низькоінтегрованої робочої сили – це не стратегія, а коротка економічна ін’єкція з довгим соціальним похміллям.

Держава сама визнає ризики. Буданов прямо сказав, що жорсткі підходи до країн “міграційного ризику” пов’язані не лише з бюрократією, а й із тим, що частина іноземців після отримання документів залишає роботодавців або використовує Україну як транзитний коридор для подальшого переїзду. Це не абстракція, це вже наявна проблема, яку державні органи враховують у візовій і міграційній політиці. В українському законодавстві сам підхід до країн міграційного ризику закріплений у міжвідомчих актах, а обмін даними між МВС, МЗС, СБУ, ДМС та іншими структурами прямо пов’язаний із протидією нелегальній міграції.

Тобто держава вже знає: якщо послаблювати правила без продуманої системи відбору, контролю, адаптації та відповідальності роботодавця, можна отримати не порятунок ринку праці, а нову сіру зону.

Які ризики для України несе критична маса неінтегрованих працівників

Проблема не в походженні людей і не в бідності як такій. Проблема в неінтегрованості. Якщо країна приймає велику кількість працівників, які не мають мовної, культурної, правової й професійної адаптації, вона імпортує не лише робочі руки, а й додаткове навантаження на державу.

Перший ризик – формування сегменту напівлегального ринку праці. Коли роботодавцю потрібен не фахівець, а максимально беззахисна людина, яку можна швидко оформити, недоплатити, поселити в бараку і тримати на короткому поводку, це б’є по всьому ринку. Падає стимул інвестувати в продуктивність, автоматизацію, навчання і нормальні зарплати для своїх.

Другий ризик – соціальна фрагментація. Україна — країна війни, травми й високої внутрішньої напруги. Якщо сюди масово заходять люди, для яких не створено жодної системи адаптації, мови, правил, зобов’язань і чітких рамок перебування, виникатимуть локальні конфлікти, тіньові мережі, зловживання посередників і спалахи ксенофобії. І відповідатиме за це не “ринок”, а держава, яка вирішила замінити політику дешевою арифметикою.

Третій ризик – безпековий. У воюючій країні міграційна політика не може розглядатися як технічна послуга для HR-сектору. Якщо навіть у чинній системі існує проблема транзитної міграції, то різке спрощення правил без нової архітектури контролю означатиме зростання навантаження на прикордонний, контррозвідувальний і правоохоронний блок. Законодавство України вже виходить із того, що країни міграційного ризику – це окремий предмет міжвідомчого аналізу саме через нелегальну міграцію, підроблені документи, зміну статусу перебування та інші загрози.

Четвертий ризик – цивілізаційний і політичний. Якщо після війни Україна хоче бути європейською державою з сильним суспільним договором, вона не може дозволити собі політику “завеземо будь-кого, аби дешевше”. Це дорога не до модерної економіки, а до колоніальної моделі периферії, де власних людей не повертають, а дефіцит просто заливають зовнішньою бідністю.

Плюси теж є. Але лише за жорстких правил

Було б нечесно робити вигляд, що іноземна робоча сила не може дати користі. Може. І в певних галузях – дуже відчутну. Будівництво, агросектор, переробка, логістика, окремі технічні спеціальності вже сьогодні страждають від нестачі людей. Частина роботодавців давно шукає бригади з-за кордону, і Delo.ua ще раніше писало, що на ринку будівництва обговорювали варіанти залучення працівників з Азербайджану, Грузії та Туреччини.

Але плюс виникає лише тоді, коли міграція керована. Не стихійна, не посередницька, не сіра, а цільова. Коли є конкретний роботодавець, конкретна кваліфікація, контракт, податки, медичне страхування, житло, мовна підготовка, цифровий контроль документів і чітка відповідальність за порушення. І коли така модель не витісняє українця, а закриває саме той дефіцит, який неможливо швидко закрити інакше.

Чого Україні точно не варто робити

Не варто перетворювати трудову міграцію на сурогат демографічної та соціальної політики.

Не варто підміняти повернення українців завезенням тих, хто дешевший і менш захищений.

Не варто створювати для бізнесу комфортну ілюзію, що кадровий голод можна подолати без підвищення продуктивності, зарплат, умов праці і без внутрішньої мобілізації резервів.

І головне – не варто робити ставку на масовий імпорт неінтегрованої сили з найбідніших країн лише тому, що зараз це видається швидким рішенням. Для країни, яка воює за свою ідентичність, такий підхід може стати стратегічною помилкою.

Яка робоча сила Україні насправді потрібна

Україні варто мислити не категорією “де взяти будь-кого”, а категорією “кого саме ми хочемо запросити і на яких умовах”.

Пріоритетною має бути близька за ментальністю і культурою, кваліфікована або потенційно швидко навчаєма робоча сила з країн, де:

• вищий рівень сумісності з українським ринком праці;
• простіша мовна адаптація;
• нижчі безпекові ризики;
• сильніша мотивація працювати в Україні довше, а не використати її як транзит.

І тут логіка повинна бути вибірковою, а не масовою. Не “зняти бар’єри для всіх”, а створити окремі коридори для тих, хто реально потрібен українській економіці.

Але головний резерв – не зовні, а серед українців

Найболючіша правда полягає в тому, що найближча за менталітетом, мовою і мотивацією робоча сила для України – це самі українці. Ті, хто виїхав. Ті, хто не повертається. Ті, хто ще вагається. Ті, хто міг би працювати тут, але не бачить сенсу ризикувати, якщо держава не дає ясності.

Тому міграційна політика має починатися не з Африки чи Азії, а з відповіді на просте питання: що ми робимо, аби повернути своїх?

Якщо нічого системного – тоді всі розмови про імпорт праці виглядають не як державницьке рішення, а як визнання поразки у власній демографічній політиці.

Що можна зробити замість примітивного “завезення рук”

1. Закон про повернення українців

Україні потрібен окремий пакет рішень для повернення громадян:

• податкові канікули на 1–2 роки для тих, хто повертається і працевлаштовується офіційно;
• гранти на релокацію назад в Україну;
• компенсації оренди житла в регіонах відновлення;
• швидке визнання документів, кваліфікацій і трудового стажу, набутого за кордоном.

2. Державна програма “Повернись і працюй”

Не інформаційна кампанія, а централізована програма з єдиною цифровою платформою:

• вакансії по регіонах;
• бронювання критичних спеціальностей;
• навчання і перекваліфікація;
• маршрути повернення для родин;
• окремі пакети для інженерів, медиків, будівельників, водіїв, технологів.

3. Пріоритет для української діаспори та споріднених спільнот

Україна може створити спеціальний правовий режим для тих, хто має українське походження або походить із близьких до нас культурних середовищ. Це дасть набагато вищу ймовірність інтеграції, ніж масовий завіз випадкового контингенту.

4. Двосторонні міждержавні програми, а не посередницький хаос

Якщо іноземна робоча сила таки потрібна, то лише через міждержавні угоди з чіткими квотами, перевіркою, навчанням, страховкою та відповідальністю роботодавця. Не через “ринок рішає”, а через контрольовані канали.

5. Зниження вартості легалізації – але тільки для цільових категорій

Якщо нині, як каже бізнес, повна легалізація одного іноземного працівника може коштувати близько 40 тис. грн, то проблему треба вирішувати не загальним розм’якшенням правил, а створенням окремих швидких треків для:

• дефіцитних технічних професій;
• медиків;
• інженерів;
• будівельних спеціалістів;
• працівників відбудови.

6. Бронювання і внутрішній трудовий резерв

Частину кадрового голоду можна зменшити не завезенням людей, а розумнішим бронюванням критичних спеціалістів, особливо в будівництві, інфраструктурі, енергетиці й транспорті. Ринок уже кілька років говорить, що проблема не лише в нестачі людей, а в тому, що держава часто не відрізняє справді критичну спеціальність від другорядної.

7. Автоматизація і модернізація замість культу дешевої праці

Чим бідніша модель ринку, тим сильніше вона залежить від дешевих рук. Україні потрібно стимулювати роботодавців інвестувати в механізацію, цифровізацію і навчання, а не шукати нескінченний притік людей, які просто погодяться працювати за менше.

Якою має бути державна позиція

Україна не повинна боятися трудової міграції як явища. Але вона повинна боятися бездумної трудової міграції як політики.

Правильна формула може звучати так: не масовий імпорт бідності, а цільове залучення потрібних фахівців плюс агресивна програма повернення своїх.

Саме так можна поєднати інтереси бізнесу, безпеку держави й соціальну стійкість суспільства.

Альтернатива хаотичному імпорту: “вакансія – під людину”, а не “люди – під ринок”

У цій ситуації Україні варто відмовитися від логіки масового “завезення робочої сили” і перейти до жорстко керованої моделі – запрошення іноземців виключно під конкретну вакансію, контракт і відповідальність роботодавця. Такий підхід має базуватися на простому принципі: спочатку вакансія обов’язково пропонується українцям через державні інструменти, і лише у разі відсутності реального відгуку відкривається можливість залучення іноземного працівника. При цьому кожен випадок має бути індивідуальним – не “квота на 100 людей”, а конкретна людина, конкретна посада, зафіксована зарплата не нижча за ринкову, забезпечене житло, медичне страхування і повна фінансова відповідальність роботодавця у разі порушень. Така модель не лише захищає український ринок праці від демпінгу, а й дозволяє уникнути появи неконтрольованих міграційних потоків, переводячи трудову міграцію з хаотичного процесу у керований інструмент економічної політики.

Висновок

Так, дефіцит кадрів реальний. Так, процедури для легалізації іноземців в Україні часто надто складні й дорогі. Так, список країн міграційного ризику можна й потрібно переглядати там, де це виправдано. Але якщо все зведеться до формули “спростити завезення робочих з бідних країн”, Україна ризикує не вирішити проблему, а лише відкласти її, ще й у більш токсичній формі.

Сильна держава не заміщає власних громадян випадковою дешевою масою. Сильна держава:

• повертає своїх;
• відбирає потрібних;
• інтегрує тих, кого запрошує;
• і не дозволяє бізнесу перетворити кадрову кризу на аргумент для імпорту безправ’я.

Саме це зараз і є справжнім тестом для України. Не на гнучкість. На зрілість.

Вероніка Бутенко для «Укрпрес-інфо»