Декілька мільйонів Українців стали біженцями після початку повномасштабного наступу в 2022 році. Я – власне одна з них. Ми з мамою, переживши ночі у підземному метро, вибухи перед вікнами нашої квартири та інші страхіття, опинились у Польщі. Чому тут? Бо, це – найближче до України, а Краків ще і найближче велике місто до кордону. Ми сумуємо за Україною, проте повертатись поки не можемо. І саме це питання, повернення біженців додому здається розділяє суспільство України.

Згідно платформи Опендатабот, з початку повномасштабного російського вторгнення, закордон виїхало і не повернулись 2.4 млн українців. А за різними даними, закордоном можуть перебувати 6 млн українських біженців. Це – 6 млн активного населення. 

Причини неповернення доволі прості: працевлаштування, дитяче навчання чи тотальне знищення житла. Факторами ж тяжіння і які суттєво впливають на ймовірність повернення людей є туга за домом та родиною, бажання дітям навчатись в Україні, та наявність нерухомості. 

Українське суспільство часто емоційно реагує на все що пов’язане з біженцями. Іноді безапеляційно. Якщо не приїхав і живеш поза межами України – ти вибрав легке життя. Якщо повернувся і скаржишся  – щось не подобається, виіджай. Проте, жити біженцем дійсно важко. Ти не знаеш, де і коли ти опинишся потім. Ти не маєш твердої поверхні під ногами і немов у підвішеному стані постійно. Виїжджати з країни яку любиш примусово – не подарунок. 

Що треба робити аби суспільство реагувало інакше? Як зробити так аби ми не знецінювали наших співвітчизників? Ці питання повстають вже не вперше за історію нашої державності. Ми дійсно повинні цінувати та любити один одного замість постійних скарг 

Цей матеріал є частиною проєкту «Competting narratives» який імплементується організаціями Media Initiatives Center та N-ost