З перших днів Вітчизняної війни перевірку на міцність нервової системи та силу духу, на жаль, пройшли далеко не всі мої друзі, колеги та знайомі… Чимало людей виїхало за межі Києва – ще наприкінці лютого. Це була перша хвиля переселеців. Потім пішла друга, третя, четверта…
Якщо послуговуватися даними офіційної статистики, станом на 11 березня за межі столиці виїхало близько 2 млн. городян. Половина із них повернулися на свою малу батьківщину – українське село приймає своїх синів та доньок привітно. Решта екс-киян “отаборилися” за кордоном. Польща, Словаччина, Болгарія, Румунія, Німеччина, інші країни ЄС нині ледь стримують потік українських біженців… Сьогодні (мабуть, так зірки зійшлися над головою) отримав близько десяти досить розлогих дописів у приват менеджера на Фейсбук від знайомих, які дивуються, що я ще й дотепер у Києві, що активно розповідаю на шпальтах Міжнародного інформаційного агентства Укрпрес Инфо про не надто веселі будні фронтового Києа… У підтексті цих повідомлень чітко проглядається запитання : “Ти що, і справді дурний?!? Тікай, Серього, із України якомога швидше. Тікай не до Львова, Івано-Франківська чи Тернополя! Біжи за кордон – позаяк поляки, словаки, німці, болгари, румуни та представники інших країн Європейського Союзу незабаром схаменуться… Наразі тут просто лафа : нас і годують, і одягають, і дах над головою є, і перших три місяці взагалі працювати не треба! Одним словом, пересидіти війну можна. А далі – як Бог дасть… Скоріше за все, тут залишимося… ” Я свідомо не хочу коментувати звабливі пропозиції новоспечених емігрантів дременути й мені разом із ними з палаючої у вогні України до ситої та комфортної Європи, аби там тишком – нишком пересидіти часи лихоліття. Це їхній особистий вибір. Розумію жінок із неповнолітніми дітьми на руках. Врятувати доньок та синів від війни – святе діло. А те, що, як мовиться, “під шумок” разом із жінками своїх нащадків кинулися вивозити за межі України хитрожопі чоловіки призивного віку, яким за хабарі також вдалося “проскочити” до благополучної Європи, – це, пані та панове, ганьба. Іншого слова тут і не підбереш. “Кожному краще знати – з чим перед Богом стояти…” Єдине до вас прохання, переселенці до Європи : будь ласка, не пишіть нам, тим хто дотепер залишився в Україні, як вам усім добре у Варшаві, Бухаресті, Берліні, Відні, Стокгольмі… Це, м”яко кажучи, не комільфо. І не тримайте нас за дурнів. Ми ж вас не ображаємо. “У кожного своя доля і свій шлях широкий…” У вас – свій, у нас – свій. А тепер кілька слів про фото, які я зробив сьогодні на Оболоні. Бачив цей скромний пам”ятник собакам, встановлений на Дніпровській набережній, здається вже сотні разів у своєму житті. А нині, проходячи повз нього, не розумію чому зупинився і уважно прочитав текст, викарбований на граніті. Ось що тут написано : “Собаки… Вони навчили нас цінувати вірність для того, аби ми не забували тих, кого любимо”.
Мені немає чого додати до цих слів. А те, що за дужками цієї мудрої фрази, нехай залишається на совісті тих, хто… Дозволю поставити тут три крапки – далі допишіть цей рядок самі…
