«Никто не забыт, ничто не забыто»… Позволю себе поставить в конце этой велеречивой фразы, известной каждому из нас с детства, не три точки, а знак вопроса. Этот красивый лозунг, как правило употребляющийся применительно к подвигу героев минувших великих сражений, в условиях современной Украины, увы, не работает. Лично мне приходится с грустью и болью в душе констатировать этот факт сегодня, 26 апреля 2021 года, когда мы отмечаем скорбную 35-ю годовщину с момента аварии на ЧАЭС.
Забыты… Еще как забыты герои той великой битвы человечества с «мирным атомом»! Итак, что мы имеем в сухом остатке, отбросив всю словесную трескотню вокруг этой даты? Нищенские пенсии, которые получают сегодня, к примеру, журналисты – чернобыльцы, – это просто песчинка на фоне огромных зарплат, премий и пенсий ныне здравствующих чиновников, судей, прокуроров, народных депутатов и их обслуги…
Возможность получить социальное жилье от государства, отстояв долгие годы в «льготной очереди» – это просто миф. Окончательный и бесповоротный крах так называемой «чернобыльской медицины» – как следствие по сути разрушительной «медицинской реформы» Ульяны Супрун.
Уничтожение до фундамента всей системы санаторно-курортных учреждений, в которых ещё буквально несколько лет тому назад мы, ликвидаторы – чернобыльцы, имели возможность раз в году хотя бы немного улучшить своё здоровье. Правда, это в том случае, если удавалось «вырвать» в Собесе путевку…
Сейчас ни о каких путёвках для участников ликвидации аварии на ЧАЭС (имею ввиду 2-ю категория) речь не идет априори. Этих путевок просто не существует в природе. Закон Украины «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», вступивший в силу еще в 1991 году, сведен к нулю. Для его осуществления в практической плоскости в казне – так утверждают чиновники всех уровней – нету средств…
В том числе, когда речь идёт и об организации похорон героев-чернобыльцев. И здесь всё однозначно плачевно… Словом, год от года ситуация с социальной защитой ликвидаторов аварии катастрофически ухудшается. В последнее время – особо быстрыми темпами. И это при том, что нас, ликвидаторов, буквально с каждым днем остается все меньше и меньше…
Большинство моих друзей, с которыми пришлось хлебнуть «атомного лиха» в 1986-1988 годах, увы, ушли от нас навсегда именно на протяжении последних двух-трех лет… А это были довольно крепкие ребята, которые едва перешагнули рубеж своего шестидесятилетия и мечтали приносить пользу обществу и после пенсии… Горько и больно, друзья. Ах, да! Извините, чуть не забыл.
Накануне 35-ти летия нашей общей (с умершими) скорбной даты о ликвидаторах аварии на ЧАЭС первой и второй категорий, проживающих в столице, вспомнил Виталий Кличко. До меня на «Карточку киевлянина» долетели 600 гривен одноразовой адресной социальной помощи. Кто-то из друзей получил и по 1000 гривен. Это – ликвидаторы – инвалиды. Спасибо, уважаемый мер столицы, что Вы проявили уважение и сочуствие к нам…
В вот Кабинет министров Украины «отморозился» : министры сделали вид, что для них эта дата неактуальна… Но как гротескно выглядят эти 600 – 1000 гривен от Виталия Кличко на фоне, к примеру, зарплаты главы НАК «Нафтогаз» Андрея Коболева! По итогам 2018 года этот чиновник-мультимиллионер получил на свои персональные банковские счета просто астрономическую (даже по западным меркам) сумму. Вот цитата из газеты «Экономическая правда»: «Глава НАК “Нафтогаз Украины” Андрей Коболев в 2018 году заработал 286,5 миллиона гривен, из которых 261 миллион гривен – это премия за победу в Стокгольмском арбитраже. Об этом говорится в отчете “Нафтогаза”».
Скольким тысячам моих друзей – чернобыльцев, получившим в «награду» за свой подвиг в зоне Чернобыльской АЭС целый «букет» неизлечимых профессиональных заболеваний и доживающим свой век практически в нищете, могли бы помочь эти колоссальные средства, «заработанные» Андреем Кобелевым, родившимся в 1978 году! Тоесть, когда мы вместе с моими друзьями – ликвидаторами бесстрашно, не задумываясь о последствиях для здоровья, шагнули в эпицентр ядерного пекла с блокнотами, диктофонами и видео камерами в руках, этому руководителю «Нафтогаза» исполнилось … аж 8 лет.
А тогда, в далеком 1986 году, ценою собственных жизней и своего здоровья мы, не думая о себе, спасали его и миллионы таких же мальчишек и девчонок… Вот вам и реализация на практике лозунга «Никто не забыт, ничто не забыто…» Горько и больно, дорогие мои боевые побратимы… Согласитесь: так быть не должно. Мы, ликвидаторы, не заслужили такого гротескного финала своей жизни. Потому что положили на алтарь Победы в борьбе с так называемым «мирным атомом» свои молодость, силы и здоровье. А теперь, как говорится, «маємо те, що маємо».
Неприкрытый цинизм. Подмена понятий. Откровенная ложь. Вот чем заплатили за наш доблестный подвиг в Чернобыли и Прияти украинские чиновники… Но будем держаться, друзья – ликвидаторы! Увы, с каждым днем нас остается все меньше и меньше. И государство, если судить по пенсиям, которые не индексируются с привязкой к инфляции, совсем не собирается помогать нам – в соответствии с буквой Закона. Вывод напрашивается сам собой: дело помощи утопающим – дело рук самих утопающих.
Так что желаю каждому из оставшихся до наших дней в строю здоровья и ещё раз здоровья! Берегите себя, мои дорогие боевые побратимы. Берегите – всем смертям на зло! И в первую очередь на зло казнокрадам – чиновникам, которые не знают как поскорее «сдыхаться» нас. Мы же им очень мешаем. Мешаем тем, что просто хотим жить…
А подытоживая свои невеселые заметки на фоне победных реляций украинских бюрократов об оказании «помощи» чернобыльцам-ликвидаторам, я хочу в этот день поделиться с вами тремя публикациями, которые бережно хранятся в моем журналистской архиве. Из этих публикаций вы узнаете о том, как мы, журналисты, операторы и режиссеры УТ-1 и Национального Радио ровно 10 лет тому назад отмечали в нашем родном доме на Крещатике тогда еще 25-ю годовщину трагедии на Чернобыльской АЭС. Очень многих наших общих друзей, которых в день встречи в вестибюле Крещатика, 26 я запечатлел на фото, к сожалению, уже нет в живых. За прошедшие десять лет их «сожрали» неизлечимые болезни…
И, оставаясь с бедой один на один, мои друзья и их родственники, увы, так и не дождались помощи от государства… Прошу вас: внимательно прочитайте приведенные ниже публикации. Проанализируйте, что и в какую сторону изменилось за минувшее десятилетие. Вспомните добрым словом тех, кого с нами не будет уже никогда… И сами у себя спросите: можно ли верить чиновникам в перспективе? Увы, этот вопрос – из разряда суто риторических…
Сергей Комиссаров, шеф-редактор Информационного агентства УКРПРЕС-ІНФО, участник ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС 1986-1988 гг.
Фото из личного архива Юрия Седых, Сергея Комиссарова, а также из архивов украинских и зарубежных Информационных агентств
#ЧАЭС #ЛиквидацияавариинаЧАЭС #ликвидаторыавариинаЧАЭС #35годовщинаавариинаЧАЭС #ЗаконУкраїниПростатусісоціальнийзахистгромадян_якіпостраждаливнаслідокЧорнобильськоїкатастрофи #Журналисты_ликвидаторы #социальнаясправедливость #Хрещатик_26 #Крещатик_26
ДОПОЛНИТЕЛЬНАЯ ИНФОРМАЦИЯ :
Генеральний директор НТКУ Єгор Бенкендорф подякував чорнобильцям-телевізійникам
http://benkendorf.kiev.ua/media/155.html
28 квітня 2011
Коли іноземці кажуть, що знають Україну завдяки Чорнобилю – цей факт не викликає великих радощів. Адже 26 квітня 86 року – сумний день в історії України. Щороку ми знов і знов повертаємося до теми трагедії на Чорнобильській АЕС. І те, що ми зараз можемо усвідомити і проаналізувати події тих днів – заслуга багатьох людей, які по крупицях збирали і зберегли для нащадків архівні відеоматеріали, розповіді ліквідаторів, мешканців відселених районів.
Якщо ж говорити про внесок Національної телекомпанії у висвітлення тих подій, то можемо з гордістю сказати, що наші працівники були на передовій. Однак в силу нерозголошення факту аварії в перші години та дні, добровольці-телевізійники потрапили в зону ЧАЕС трохи згодом, і перший відеорепортаж безпосередньо з району Чорнобильської АЕС вийшов в інформаційній програмі УТ <Актуальна камера> лише 12 травня 1986 року.
Надалі щоденно в інформаційних випусках УТ виходило по 5-6 матеріалів, пов’язаних із темою ліквідації наслідків аварії. Вже станом на 19 травня було передано 44 кіновідеоінформації, а до кінця року – 327. Першим у найнебезпечніші місця аварії йшов телеоператор Валентин Антонович Юрченко. Він же першим з телевізійників-чорнобильців пішов з життя (сталося це вже восени того ж таки чорнобильського 1986 року). Ось його звіт про відрядження 27 липня 1986 року: “Під час зйомки йшов дощ, а група працювала поруч із захисною стінкою навколо зруйнованого четвертого енергоблоку, і вода лилася з даху прямо на нас”. За таких умов Валентин Юрченко працював того дня з коментатором редакції інформації УТ Геннадієм Душейком з 12-ої до 17-ої години. Люди й відеотехніка були настільки “забруднені” радіацією, що на виїзді із зони їхній одяг просто викидали. Бетаками – апаратуру ТЖК, теж довго відчищали, потім знову направляли на зйомки в зону ЧАЕС. І знов вона “набирала” рентгени і “дзвеніла” під час чергового дозиметричного контролю.
З групи телеоператорів Республіканського телебачення на зйомки у зону регулярно виїжджало 20 чоловік – у різний час та по кілька разів. В їх числі – Юрій Коляда, Віктор Шляжко, Валерій Гомон, Владислав Рейський, Валерій Чижов, Михайло Лебедєв, Сергій Лосєв, Дмитро Дейнека. Олександр Сульдін знімав на даху машинного залу, де зовсім неподалік працювали керовані по радіо механізми по прибиранню уламків твелів зруйнованого реактора. Сергій Курилик першим вів зйомки у машинному залі, коли теж було не зовсім зрозуміло, який рівень радіації в тому місці. Сергій Минько фіксував на відеоплівці роботу шахтарів, які пробивали штрек до фундаменту реактора. Валентин Юрченко був першим професійним телеоператором, який з борту військового гелікоптера знімав розпечене жерло зруйнованого четвертого реактора. А кадри перекриття “саркофага” належать Сергію Миньку.
Чимало репортажів із зони провели журналісти Валерій Макаренко, Геннадій Душейко, Григорій Козаков, Микола Орловський, Сергій Комісаров, Валерій Писаревський, Юрій Шкарлат, Вілен Хмара, Валентин Бугрим, Олександр Братина, Анатолій Швець, Владислав Бойко, Валерій Ткачук, Олександр Щербаков, Валерій Гревцев, Володимир Черешинський, Валерій Костінов… І хоча жінок-журналістів у радіаційну зону намагалися не направляти, але через всі перепони прорвалися туди Лідія Ільченко, Неллі Глузова, Наталія Міщерська, Ірина Потапська, Валентина Ільєнко…
Поруч з оператором і журналістом на зйомках завжди знаходився інженер ТЖК, а найчастіше їздив керівник цього підрозділу Володимир Ракоїд. З його ж ініціативи в цеху оперативної відеотехніки завели своєрідний “бортовий журнал”, на сторінках якого був зафіксований живий подих тих жарких днів.
Уже з середини травня 1986 року до підготовки великих тематичних передач про хід ліквідації наслідків аварії підключилися творчі колективи профільних головних редакцій Українського телебачення. Пожежникам було присвячено передачу “Обличчям до вогню”, про авіаторів розповідав нарис “Вертольоти над Чорнобилем”, про водіїв – “Автотранспорт: правила без винятків”, про допомогу народів інших республік – програма “Братерство”, про спорудження житла для переселенців із зони – “Ключі від нового дому”… Загалом за три перші по аварії місяці УТ підготувало й показало 36 передач. Серед тих, хто забезпечував їх підготовку – журналісти Віктор Пелепець, Олександр Зорка, Сергій Теленчі, Василь Яцура, Петро Карпенко, Віталій Путінцев, Віктор Михайлов, режисери Андрій Фещенко, Валерій Лиман, Олександр Пилипчук, Олександр Ільїн, Віктор Гаврилов, Ігор Галкін, Владислав Гордон, Олександр Косяченко, Віра Міхньова… А вже в середині травня 1986-го знімальна група студії “Укртелефільм” приступила до створення першого відеофільму “Чорнобиль: два кольори часу”.
Люди пам’ятають, як українське ТБ організувало спеціальні вечори-зустрічі майстрів мистецтв у Чорнобилі та у Зеленому Мисі. До ліквідаторів виїжджали Йосип Кобзон, Алла Пугачова, Микола Гнатюк, Валерій Леонтьєв, художні колективи Держтелерадіо України, артисти Київської кіностудії імені Довженка, групи українських письменників. Ці зустрічі організовувала творча редакція за участі Тетяни Цимбал. Протягом того року по УТ було показано дев’ять телевечорів “Зустрічі у Чорнобилі”, а два з них транслювали й по ЦТ.
